01/03/2018
Вона часто кепкує – здебільшого із себе. І робить це на диво влучно. Але може зігріти словом – здебільшого оточуючих. І робить це легко та щиро. Нею захоплюються і жінки, і чоловіки, бо всі вони – її читачі.
– В мене є декілька варіантів, ким би я була, якби не стала письменницею: черницею, що сидить у сповідальні, працівницею музею чи бібліотеки або ж архіваріусом. З огляду ж на те, як я вдягалася у юні роки, – стриптизеркою. В дитинстві я також ходила до театральної студії, бо дуже любила сцену, не мала страху перед аудиторією, тому теоретично могла опинитися і на ТБ. Та ще не вечір!
– У письменництві є цікавий ефект. От, приміром, Попелюшку знають усі – і кіноіндустрія про неї створила десятки творів, і героїнею низки анекдотів її зробили. Але ж цього не було, допоки Шарль Перро не придумав її. Часто відчуваю це, коли пишу щось нове: я вже зараз знаю те, про що незабаром знатимуть інші. Писати почала ще в першому класі, а більш усвідомлено – років у 13. Героями моїх книжок ставали учні зі школи. До однієї з них, «Святих не існує», ілюстрації створила подружка: це були дівчата зі сторінок коміксів, намальовані гелієвими ручками, – такі собі Сейлор Мун із Луганська. А наприкінці книжки, зошита на 90 сторінок, – конверт. Там читачі мали залишати свої враження або відповідати на запитання на кшталт: чи правильно вчинила Клео у шостій главі? Ми ще не мислили маркетинговими категоріями, але моя фантазія вже працювала у цьому напрямку. Саме тоді я відчула, як воно – знати вже зараз, що сьогодні обговорюватимуть «на трубі».
– Коли я у 24 роки розпочинала проект з інтерв’ю «Всередині чоловіка» (тоді ще не припускаючи, що він дійсно перетвориться на книжку), мені кортіло епатувати, нестися назустріч ризику, почуватися сміливою: «О боже, я розмовляю з в’язнем! Та я ж крута!» Коли брала у нього інтерв’ю в таксі або вночі у кімнаті альфонса, не думала про небезпеку, а лише про те, як буде круто про це всім розповісти. І так протягом трьох років – я цілий день відпрацьовувала в редакції, а після роботи йшла на інтерв’ю. Зазвичай бесіда з чоловіком тривала близько трьох годин, з жінкою – цілих п’ять. Раніше на запитання, про що мої книги, я відповідала – про с**с, а зараз кажу, що про стосунки.
– Я ніколи не пишу негативні коментарі в Фейсбуці, навіть коли бачу діаметральну точку зору. Адже кожен має право на свою думку. Цього мене навчили дві мої книжки – «Всередині чоловіка» та «Всередині жінки»: ми не повинні думати однаково. Ідея книг узагалі не в тому, аби приймати чужу точку зору, а в тому, щоби спокійно сприймати власну. В Європі молодих відомих авторів дуже мало – люди дозрівають до письменництва у років 35. І річ не в тім, як ти володієш словом, а в життєвому досвіді. От книжку «50 відтінків сірого» начебто написала досвідчена жінка, але за інтимними сценами стає зрозуміло, що у самої авторки такого с**су ніколи не було. Та мої читачі сприймають мене не через призму досвіду, в нас співпадає світовідчуття – у нас схожі вібрації.
– Люди йдуть з нашого життя, коли зіграють свою роль, – так само і з містами. Вісбаден свою відіграв: хоч я й прожила там три роки, коли повертаюсь, не ностальгую. Тепер цікаво, яким для мене виявиться Франкфурт. За вже майже рік тут я зрозуміла, що, порівняно з Вісбаденом, це не мальовниче місто із казковими домівками, хай як до нього придивляйся. Коли сюди переїхала, сказала собі, що дуже легко любити гарного, розумного і багатого, та чи зможу закохатися в звичайного, не найкрасивішого? І цієї миті усвідомила: зі мною поряд часто були гідні чоловіки, але я завжди знаходила в них вади. Я була ще не достатньо зріла, аби бачити реальність, а не зовнішність. І коли вирішила вибудувати стосунки з містом, попри його вади, спіймала себе на думці, що мені почали подобатися геть інші чоловіки.
– Я повернусь до України, коли навчаться прибирати сніг. (сміється) А якщо серйозно, мій виїзд до Німеччини був імпульсивним рішенням без якоїсь конкретної причини, і справа аж ніяк не в книзі – було багато внутрішніх змін. Тоді в Україні відбулися драматичні соціально-політичні події, у тата стався інсульт, на роботі ми з шефом почали дивитися в різні сторони… Я вирішила поїхати у відпустку до сестри, яка мешкає у Німеччині. І залишилась. Було відчуття, що можна перезалити кров, і це стане новою пригодою. Тут абсолютно інакше суспільство: за дружньої вечерею вони можуть говорити про податки, майже ніколи не порушать ПДД або норми спілкування у парі – часто помічала, як чоловік спершу цікавиться у жінки, чи може він взяти її за руку, навіть якщо вони у стосунках уже не один місяць. Якщо обирати шлях законослухняного суспільства, по-іншому й бути не може. Тому ми – або душевні, або правильні. Кажуть, що справжня жінка має бути вдома хазяйкою, у ліжку – шльондрою, милою у спілкуванні та зухвалою в бізнесі. Але ж так не буває: якщо жінка має справу з великими грошима, то вона вже апріорі не є милою. Те саме і з правилами. Якщо суспільство законослухняне, то воно дотримується правил у всьому і скрізь.
– У мене був план: стати юристом, а ввечері писати книжки. Та не судилося, хоч диплом юриста я й отримала. Після першого практичного завдання, коли викладач з кримінального права пояснив на реальному прикладі вбивства, що мораль та закон – це зовсім різні речі, вирішила, що це не для мене.
– Я до 14 років мешкала у Луганську. У мене було там багато історій, та перше, що приходить на згадку – запис у шкільному щоденнику: «Шановні батьки, у зв’язку з криміногенною ситуацією, прохання не випускати на вулицю дітей без догляду після 18:00». Цей щоденник і досі зберігся, хоч мама безліч разів поривалася його викинути. І разом із ним вдома лежать грамоти, цікаві вирізки з газет, фотографії Земфіри. Я завжди була схильна до збиральництва – історій, речей. У мене є колекція незвичних ручок і олівців – понад сто екземплярів. Як буде достатньо часу та фінансів, можливо, створю музей книг або людських історій.
– Дуже часто хочу, аби хтось просто спитав: «Тамріко, як у тебе справи?». Йдеться не про допомогу, а про підтримку. Я потребую її, аби впоратися з категоричністю людей – не лише з негативною, а й з позитивною. Дехто з тих, хто читає мої книжки, підписаний на мене у Фейсбуці, вирішив, що я – добра фея. Аж ніяк! Я навіть собак та котів не люблю. А хтось вважає агресивною, просто двічі-тричі побачивши не в гуморі. Насправді ж бракує підтримки у тому, щоб люди сприймали мене різною, такою, якою я є. Останнім часом дуже допомагає в цьому Джо Дасен: вивчала французьку в університеті, і мені здається, він добре мене розуміє. Проте я не почуваюся самотньою – вже роки зо три мені комфортно з самою собою. Більше того, подеколи навіть хочеться приглушити оточуючий шум.
Тамріко Шолі,
письменниця
