02/08/2026
[переклад українською — нижче]
It had been a while since I last heard this infamous phrase—the one that’s become the source of countless memes within the disability community—directed at me. But here we are. 🫠
The other day, as yet another European heatwave was finally subsiding, we headed out for a stroll and a quick grocery run before dinner. On our way back through the park, I was happily thinking about heating up my Bolognese pasta and devouring it while watching the final season of The Handmaid’s Tale when a random woman stopped me in my tracks.
At first, I assumed she wanted to ask about my power wheelchair. That happens quite often, especially since moving to Poland, and I’m always happy to help anyone looking for a similar model for themselves or a loved one.
But this time, that wasn’t it.
After briefly apologizing for stopping me, she said:
“You know, my friend and I often see you around. And every time we do, we can’t help thinking, ‘She’s so pretty… how tragic and sad that she’s wheelchair-bound.’” 🙄🤭
If you’re not part of the disability community—or an ally—I want to ask you to take another long look at this photo and ask yourself something honestly:
Does seeing a disabled person using a mobility aid while simply going about their day automatically make you feel sad for them?
If the answer is yes, where does that feeling come from?
Is it because society taught you from an early age that disability is inherently tragic, and that people who are “unfortunate” enough to be disabled deserve pity?
Is it because you assume disabled people can’t live fulfilling lives, build meaningful careers, have s*x (don’t even get me started on that one), fall in love, start families, or contribute to society?
Or is it simply your own discomfort with disability itself?
I spent about 15 minutes trying to shift her perspective. I know I didn’t owe anyone that emotional labor, but somehow I still felt responsible for trying. She explained that she was “just being empathetic.”
Spoiler alert: telling a complete stranger how sad their existence makes you feel isn’t empathy.
It’s a lack of awareness, self-restraint, and basic respect for another human being—someone who certainly doesn’t need to hear that their simply existing or living their life makes other people feel sorry for them.
At this point in my life, it didn’t faze me all that much. Over the years, I’ve built a pretty neat suit of armor that doesn’t let comments like these pierce straight through and ruin my day. But that armor wasn’t always there.
It took years of therapy and a huge amount of self-work to rebuild my self-worth after growing up hearing comments like this over and over again.
What truly breaks my heart is thinking about a disabled child, a teenager, or someone who has recently become disabled and is only beginning to navigate this new reality. Encounters like this can easily become yet another unnecessary crack in their self-esteem, their sense of wholeness, and their confidence.
If this post resonates with you, please share it.
The more people understand the long-term impact that seemingly “well-meaning” comments can have on disabled people, the fewer conversations like this we’ll have to endure.
And to those who already have the self-awareness to simply treat disabled people like… people: thank you 🤍
UA
Минуло вже чимало часу відтоді, як я востаннє чула цю сумнозвісну фразу, яка давно стала джерелом безлічі мемів у спільноті людей з інвалідністю. Але традиційно «ніколи не було і от знову» 🫠
Днями, коли чергова хвиля спеки в Польщі нарешті почала спадати, ми вийшли на невеличку прогулянку з метою заодно заскочити до магазину перед вечерею. Дорогою назад через парк я вже уявляла собі, як розігрію пасту болоньєзе і вмощуся перед ноутом їстоньки, дивлячись останній сезон «Оповіді служниці», коли мене несподівано зупинила незнайома жінка.
Моєю першою думкою було те, що вона хоче розпитати про моє електричне крісло колісне. Таке трапляється досить часто, і я завжди залюбки ділюся інформацією з тими, хто наразі шукає для себе чи своїх рідних схожу модель.
Але цього разу «щось пішло не так».
Коротко перепросивши за те, що смикає мене ось так, вона видала:
«Знаєте, пані, я та моя подруга часто бачимо вас. І щоразу, коли ми вас помічаємо, думаємо: “Яка ж вона гарна… Як же шкода, що вона прикута до візка»... 🙄
Якщо ви не є частиною спільноти людей з інвалідністю, я хочу попросити вас ще раз уважно подивитися на моє фото й чесно відповісти собі на одне запитання.
Чи викликає у вас людина з інвалідністю, яка користується кріслом колісним, скутером тощо й просто живе своє звичайне життя, автоматичне відчуття жалю?
Якщо так, подумайте, звідки воно взагалі береться?
Можливо, тому що суспільство з дитинства вчило вас, що інвалідність — це апріорі трагедія, а люди, яким так сильно «не пощастило» народитися з інвалідністю або набути її, заслуговують насамперед на жалість?
Чи тому, що ви припускаєте, ніби люди з інвалідністю не можуть жити повноцінним життям, будувати кар’єру, займатися сексом (це взагалі окрема тема, яка однозначно недостатньо освітлюється!), закохуватися, створювати сім’ї чи бути повноцінною частиною суспільства?
А може, причина — у вашому власному дискомфорті перед інвалідністю?
Я хвилин п’ятнадцять намагалася змінити її погляд на ситуацію. Знаю, що не була зобов’язана вдаватися до цієї емоційної праці, проте чомусь все одно відчула глибинну особисту відповідальність за це. У відповідь вона пояснила, що вона вкрай емпатійна і вразлива людина, тому була «вимушена» мені отого всього навалити.
Якщо що, казати абсолютно незнайомій людині, що її існування викликає у вас жалість, — це не емпатія.
Людині
Це брак усвідомленості, самоконтролю та елементарної поваги до іншої людини. Людини, якій однозначно не треба чути, що сам факт її існування чи звичайного життя змушує інших лише її жаліти.
Тепер мене це вже не надто турбує чи зачіпає. За свої 38 років я встигла створити для себе нічогеньку таку броню, яку подібні слова вже не пробивають і не псують мені настрій, а разом з цим — і весь день.
Але так було не завжди. Знадобилися роки терапії й величезна особиста робота, аби відновити відчуття власної цінності після дорослішання в суспільстві, в якому я дитиною та підліткою раз за разом ковтала подібні коментарі.
Найбільше ж мені болить, коли я уявляю дитину або підлітка з інвалідністю, або особу, яка нещодавно набула інвалідності й лише починає вчитися жити в своїй новій, непростій реальності. Такі «приємні» зустрічі можуть легко стати ще однією абсолютно непотрібною тріщиною в їхній самооцінці, відчутті власної цілісності та впевненості в собі.
Якщо цей допис вам відгукується, будь ласка, поділіться ним.
Чим більше людей зрозуміють, який довготривалий вплив можуть мати подібні, нібито «доброзичливі» коментарі на людей з інвалідністю, тим рідше нам доведеться перетравлювати такі тригерні розмови.
І окреме дякую всім, хто вже має достатньо розуміння та усвідомленості, аби ставитися до людей з інвалідністю в першу чергу як до ЛЮДЕЙ. 🤍
![[переклад українською — нижче] It had been a while since I last heard this infamous phrase—the one that’s become the sou...](https://img5.photography1000.com/539/801/1921825135398011.jpg)
