27/08/2026
Koyo Kouoh (Койо Куо)**. Вона була камерунсько-швейцарською кураторкою, теоретикинею сучасного мистецтва, засновницею RAW Material Company у Дакарі та директоркою Zeitz MOCAA у Кейптауні. У 2024 році її призначили кураторкою 61-ї Венеційської бієнале. Куо померла 10 травня 2025 року, але її проєкт **In Minor Keys** був реалізований командою у 2026 році відповідно до розробленої нею концепції. ([La Biennale di Venezia][1])
# # # Що таке «філософія Койо Куо»
Я б не називав її філософом у класичному сенсі на кшталт Ніцше чи Гайдеґґера. У неї немає завершеної філософської системи. Але є дуже виразна **філософія мистецтва і сприйняття**, і особливо чітко вона проявилася в *In Minor Keys*.
Її центральну думку можна сформулювати так:
> **Мистецтво не обов'язково повинно кричати, щоб говорити про катастрофу.**
Куо пропонує перейти від «великої тональності» — гучних політичних декларацій, видовища, шоку, монументальності — до **мінорних тональностей**: тиші, пам'яті, меланхолії, тілесного відчуття, інтимності, сну, поезії, ритуалу, імпровізації. ([La Biennale di Venezia][2])
І тут важливий нюанс: **minor** для неї — не просто «сумний».
Мінор містить одночасно **біль + красу + надію + спокій + трансцендентність**. Людина може перебувати серед руїн і все одно створювати красу. Саме це Куо вважала однією з фундаментальних властивостей мистецтва. ([La Biennale di Venezia][2])
# # # 1. Не показувати катастрофу — показувати те, що вона залишила
Це, на мій погляд, одна з найсильніших її ідей.
Сучасне мистецтво дуже часто перетворює трагедію на **спектакль трагедії**: війна → кров → тіло → вибух → руїна → крик.
Куо пропонує інший рух:
**катастрофа → тиша після неї → слід → пам'ять → людина → відновлення.**
У її концепції є фактично відмова від «spectacle of horror» — видовища жаху. Але це не означає втечу від реальності. Навпаки: вона говорить про необхідність знайти іншу частоту, на якій реальність може бути пережита глибше. ([La Biennale di Venezia][2])
Це дуже близько до принципу: **не фотографувати вибух — фотографувати кімнату через годину після вибуху.**
Бо іноді порожній стілець розповідає про людину більше, ніж її портрет.
# # # 2. Глядач повинен не тільки «розуміти», а відчувати
Для Куо мистецтво — не ребус:
**образ → розшифрував символ → зрозумів авторську тезу.**
Вона повертає значення **сенсорному, емоційному, суб'єктивному та афективному досвіду**. В офіційному тексті *In Minor Keys* вона буквально закликає сповільнитися, слухати, медитувати, мріяти, відчувати. ([La Biennale di Venezia][2])
Тобто твір не обов'язково повинен сказати:
> «Я про війну».
Він може створити в людині **стан війни**.
І це принципова різниця.
# # # 3. Сповільнення як опір
Є ще одна цікава лінія.
Куо протиставляє мистецтво сучасному прискоренню: виробництву, інформаційному шуму, нескінченному потоку повідомлень.
У *In Minor Keys* вона говорить про простір, де час перестає бути підпорядкованим продуктивності й капіталу. ([La Biennale di Venezia][2])
Тому **повільне споглядання стає майже політичним жестом**.
Не:
**«Подивись на мене!»**
а:
**«Зупинись. Тепер подивись ще раз».**
# # # 4. Художник не проповідник, а провідник
Ще одна важлива теза Куо: художники є своєрідними **каналами між різними «частотами» досвіду**, а куратор має передусім слухати їх, а не говорити замість них. ([La Biennale di Venezia][2])
Звідси її кураторство будується не стільки за категоріями —
«ось Африка»
«ось Європа»
«ось політичне мистецтво»,
— скільки через **резонанси між роботами**.
Художники, які живуть у Дакарі, Бейруті, Парижі, Сан-Хуані чи Нашвіллі, можуть ніколи не зустрічатися, але їхні роботи можуть перебувати на одній психологічній «частоті». Саме такі зв'язки Куо шукала для Бієнале. ([La Biennale di Venezia][3])
# # # 5. Джаз як модель світу
І тут з'являється дуже красива метафора.
У концепції Куо багато музичного мислення: **minor keys, blues, call-and-response, lament, whisper, improvisation, polyrhythm**. ([La Biennale di Venezia][2])
Це фактично джазова модель буття.
Ти не контролюєш усе, що станеться.
Ти **слухаєш → реагуєш → імпровізуєш → помиляєшся → продовжуєш тему**.
Тому невизначеність не обов'язково є катастрофою. Вона може стати матеріалом творчості.
І це вже виходить далеко за межі кураторства.
# # # Найкоротше формулювання
Якщо стиснути світогляд Койо Куо до однієї формули, я сформулював би його так:
**Світ може бути катастрофічним, але мистецтво не зобов'язане повторювати його крик. Воно може перейти на нижчу частоту — пам'яті, тиші, тіла, сну, ритуалу й краси — і саме там зберегти людське.**
Саме тому її *In Minor Keys* зараз дуже цікаво читати не лише як кураторську концепцію, а як **філософію мистецтва після катастрофи**. ([La Biennale di Venezia][2])
[Оригінальний текст Koyo Kouoh «In Minor Keys» на сайті Венеційської бієнале](https://www.labiennale.org/en/art/2026/introduction-koyo-kouoh-koyo%E2%80%99s-team?utm_source=chatgpt.com)
І тут є дуже цікава наступна тема: **порівняти Койо Куо із Сьюзен Зонтаґ — «Regarding the Pain of Others»**. Вони фактично підходять з різних боків до одного питання: *що відбувається з нами, коли ми занадто багато дивимося на зображення чужого болю?*
[1]: https://www.labiennale.org/en/art/2026/direttrice?utm_source=chatgpt.com "Biennale Arte 2026 | Direttrice"
[2]: https://www.labiennale.org/en/art/2026/introduction-koyo-kouoh-koyo%E2%80%99s-team?utm_source=chatgpt.com "Biennale Arte 2026 | Introduction by Koyo Kouoh / by Koyo’s Team"
[3]: https://www.labiennale.org/en/news/biennale-arte-2026-invited-artists?utm_source=chatgpt.com "Biennale Arte 2026 | Biennale Arte 2026: the invited artists"
This is an invitation to encounter these words in the immediate physical, meteorological, ambient, and karmic conditions in which they meet you. To shift to a slower gear and tune in to the frequencies of the minor keys. Because, though often lost in the anxious cacophony of the present chaos raging...
