01/08/2025
— Наталю, ти вдома? — Ігор влетів у квартиру й завмер, коли побачив дружину в передпокої. Вона сиділа навпочіпки й голосно схлипувала. — Я так нічого і не зрозумів, що з тобою трапилось. Ти так ридала, що слів не розібрати. Потім ще й телефон, як на зло, розрядився. Що сталося, Наталю? На тобі лиця немає.
— Мурчик зник… — насилу вимовила Наталя. — Його немає вдома.
— Як це зник?! — здивувався Ігор. — Куди він міг подітись? — Ти можеш нормально пояснити? Може, він десь у квартирі сховався?
— Ні. Твоя сестра… Віка… Загалом, вона сказала, що Мурчик випадково вибіг у під’їзд, коли вона виходила з Михайликом на вулицю погуляти. Але ти ж розумієш, Ігорю, наш Мурчик… Він би сам не вибіг з квартири. Навіщо йому та вулиця, якщо він там ледь не загинув? Мені здається, це вона його навмисне випустила…
— Що?! — Ігор стис кулаки. — Де вона зараз? Де Віка?
— Начебто в магазин пішла… Не знаю. Я шукала Мурчика увесь цей час, але його ніде немає. І ніхто його поблизу не бачив. Ну як таке може бути, Ігорю? Невже людина здатна на таку підлість? Взяти й викинути беззахисну істоту на вулицю. Узимку. Хіба так можна?
— Людина — ні. А Віка… Віка може. Тим паче, вона вже якось подібне виробляла. Не хвилюйся, сьогодні ж її ноги більше не буде в нашій квартирі. Ех, навіщо ми взагалі її пустили до себе.
****
Місяць тому…
Ігор ішов у бік зупинки, як раптом помітив щось сіре під шаром снігу.
Спершу йому здалося, що то просто камінь лежить на землі. Але камінь був дивний, бо він не просто лежав — він ще й тремтів, як…
…старий радянський холодильник.
Мабуть, саме це й привернуло його увагу. Бо він ніколи раніше не бачив і тим паче не чув, щоб каміння тремтіло від холоду.
Щоб задовольнити цікавість і дізнатися, що це таке, Ігор зійшов із дороги й підійшов ближче.
І лише тоді помітив, що на землі лежить не камінь, а маленьке сіре кошеня.
— Оце так… — задумливо промовив Ігор, почухавши потилицю. — Що ти тут робиш, малюче?
Втім, це було риторичне питання.
Бо будь-якій людині й так ясно, що роблять домашні тварини на вулиці. Виживають як можуть… Ось і це маленьке кошеня просто намагалося вижити.
Воно не нявкало, не кликало на допомогу… Ні. Просто лежало на землі й тремтіло.
Схоже, воно вже змирилося з тим, що нікому до нього немає діла. Тому й не зверталося до людей. Натомість намагалося хоч якось зігрітися.
Ігор обережно підняв малюка з землі, водночас змітаючи сніг із його шерсті, а потім швидко засунув його під куртку й, притримуючи однією рукою, побіг до зупинки, до якої саме під’їжджав тролейбус.
Поки їхав додому, згадав, що Наталя вже давно хотіла саме таке кошеня — сіренького й смугастого, та все не знаходилось часу сходити разом до притулку.
А тут сама доля ніби підкинула йому його під ноги. А якщо доля щось дає — треба брати.
— Наталю, а в мене для тебе сюрприз, — радісно повідомив Ігор, коли зайшов до квартири.
— Ох, ти мене останнім часом просто балуєш, — усміхнулась дружина, виходячи в передпокій. — То сережки золоті просто так, то новий телефон, про який я давно мріяла, то квитки в кінотеатр. Що цього разу? Путівки на гірськолижний курорт?
— Крутіше! — засяяв Ігор і, розстебнувши блискавку на куртці, дістав кошеня. — Ось! На вулиці підібрав. Ти ж наче хотіла саме такого? Сіренького й смугастого?
— Господи, — ахнула Наталя. — Та він же зовсім змерз, бідолашний. А ну, давай його сюди, буду зігрівати. І ти роздягайся, мий руки й на кухню. Вечеря вже готова.
Наталя знову подивилась на кошеня та усміхнулась: — Який же він гарний…
Так в Ігоря й Наталі з’явився Мурчик. Вони довго думали, як його назвати, стільки різних варіантів перебрали, але зрештою зупинились на «класичному».
— Мені здається, що Мурчик йому більше пасує, ніж якийсь Том чи Лукас.
— Згоден, люба.
Ця радісна подія сталась наприкінці листопада, коли випав перший сніг. Тож кошеня не встиг пізнати «всі принади» вуличного життя взимку.
І слава Богу. Бо для багатьох це випробування стає останнім…
За ті два тижні, що Мурчик жив у своєму новому домі, Наталя й Ігор дуже до нього прив’язались.
Точніше, вони полюбили його вже в перший день, але з кожним новим — лише сильніше й сильніше.
Кошеняті також дуже сподобались Наталя та Ігор — добрі, хороші люди. Такі не скривдять і не викинуть на вулицю, як це зробили його попередні господарі. Тому він був спокійним.
Навіть коли він випадково щось скидав зі столу чи комоду на підлогу, його не сварили, а просто просили бути обережнішим наступного разу.
«Обов’язково буду!» — впевнено нявкав у відповідь Мурчик, удесяте за день стрибаючи на комод у спальні й удесяте скидаючи звідти пульт від телевізора.
Загалом, усе було добре, поки якось у двері не постукали.
— Хто це міг прийти в неділю зранку? — Ігор швидко протер очі й здивовано поглянув на настінний годинник — було пів на сьому.
За вікном ще було темно.
— Може, сусіди? — припустила Наталя. — Може, щось у них сталось?
— Зараз піду подивлюсь.
Коли Ігор вийшов у передпокій і відчинив двері, то побачив на порозі свою сестру Віку. І не одну, а зі своїм сином Мишком. Йому на той момент було п’ять років.
— Привіт, братику, — усміхнулась вона. — А ми до вас у гості. Ти ж не проти?
— Взагалі-то…
— Та знаю, знаю — попереджати треба. Вгадала? Тільки в мене така ситуація, що не встигла я попередити. Та й у таку рань ти б, мабуть, трубку не взяв. Тому й вирішила приїхати. Ти нас пустиш? І допоможи валізу занести, бо я, поки його на четвертий поверх тягнула, думала, ноги відваляться.
Ігор, звісно, пустив сестру з племінником у квартиру. Але його трохи збентежила наявність валізи. Бо зазвичай у гості з валізами не ходять.
— У тебе щось сталось?
— А що, хіба не зрозуміло? — відповіла Віка питанням на питання. — Чоловік мене з дому вигнав. Іншу собі жінку знайшов, уявляєш? А мені йти нікуди. Якщо ти не проти, я трохи в тебе поживу. Поки не вирішу, що далі робити. Заодно й Новий рік разом зустрінемо. Класно ж, правда? А то ми з тобою вже чотири роки майже не спілкуємось. А ж не чужі ж один одному.
— Ти ж знаєш, чому ми з тобою не спілкуємось… На брехні важко збудувати нормальні стосунки.
— Ой, та годі тобі. Хто старе згадає — тому око геть, як кажуть. Скільки можна мене цим дорікати? Ну помилилась, з ким не буває. Усі помиляються.
Ігор хотів щось сказати Віці, але в останній момент передумав.
Не хотілося починати ранок зі сварки.
Та й Наталя навряд чи схвалить, якщо він почне «наїжджати» на сестру, яку чоловік вигнав з дому.
Хоча дорікати Віці було за що.
Річ у тім, що п’ять років тому помер батько Ігоря та Віки. Він давно вже з ними не жив, але постійно допомагав. І у нього в місті була велика трикімнатна квартира, яка мала перейти у спадок Ігореві та Віці. Інших родичів у нього не було.
А Віка на той момент якраз була вагітна. Від кого — досі невідомо.
Сестра, заручившись підтримкою матері, почала просити Ігоря, щоб той добровільно відмовився від своєї частки спадщини. Мовляв, їй квартира потрібніша, а він — чоловік. До того ж, неодружений.... Продовження у першому коментарі нижче 👇👇
