17/04/2026
Трішки розбавлю стрічку собою.
Я постійно по інший бік камери, багато років було парадоксально тривожно організувати зйомку для себе. При тому, що коли я фотографую - для мене всі люди красиві, але дуже добре розумію, чому важко наважитись на зйомку.
Майже в кожної та кожного з нас є щось, за що соромно
я навіть, коли надсилала образи фотографині, писала щось типу «боже, як я буду, в мене целюліт на дупі» - це смішно і не смішно водночас.
Я дуже довго була собі «якась не така». Тільки десь у 29 років почала більш-менш миритись зі своїм тілом
без ідеального прийняття, просто вже без війни.
Довгий час єдиним безпечним способом пройти процес прийняття себе - були автопортрети,
там я могла не боятись чужого погляду. Хоча свій погляд на себе часто найжорсткіший.
І знаєте, що я помітила?
Те, як нас бачать інші, дуже часто віддзеркалює те, як ми самі себе відчуваємо. Принаймні у моєму випадку це так.
Через це, коли фотографую - мені важливо не просто зробити кадр, а показати людині її саму - красиву, живу, достатню. Зафіксувати стан. Фото говорять. Якщо не одразу, то в майбутньому вони розкажуть щось важливе про період життя або тебе саму/самого.
Тут не про «стати кимось іншим», більше про подивитись на себе
